дорога 12

Виявляється, він мав виходити на Деміївській. А проїхав на енну кількість зупинок більше, бо чекав, коли виходитиму я. Виявляється, його звати Рома і він з Івано-Франківська. Читати далі

Advertisements

дорога 42

У будь-якому подарункові до певної міри приховано трохи жорстокості. Жорстокість полягає в тім, що подарунок завжди нагадує про того, хто його подарував. Подарунок – це якорець, який закидають у пам’ять для того, щоб у ній оселитися і втриматися. Поки об подарунок перечіпаєшся поглядом, дотиком чи слухом, корабель спогадів про людину, від якої він узятий, не може відплисти у відкрите Забуте море. І, здавалося б, немає нічого жорстокого в тім, що якісь речі нагадують нам про якихось людей. Але не тоді, коли цих людей більше немає поруч. Читати далі

Липень 2014. Кваси – Петрос – Чорногора – Шибене (Частина 3, Гірська пошта)

Уже досить давно я виношую ідею створення Гірської пошти. Гірська пошта має бути такою системою “інфраструктури”, яка би дозволяла мандрівникам на маршрутах обмінюватися різноманітною, не обов’язково корисною, але обов’язково щирою інформацією: записками, листами, малюнками, побажаннями, застереженнями тощо. Наприклад, через кожні два кілометри маршруту можна було би встановити скриньки, куди подорожні вкидали би свої послання тому, хто наступним опиниться на цьому місці або першим зазирне до скриньки у пошуках листів. Можливо, такі скриньки варто було би підвішувати на деревах, прикопувати у ґрунт, чи — як доречно в Горганах — затискати між камінням. Читати далі

Липень 2014. Кваси – Петрос – Чорногора – Шибене (Частина 2)

 А коли вже не буде нікого на білій землі,

Лиш тоді ти відчуєш тривогу

І навіть любов до дивних людей.

Кость Москалець

Нас було запрошено на вечерю до стаї. Там, прямо на долівці, жевріла ватра, над нею в казані виварювався сир. Від ватри було повно диму, він просочувався надвір крізь нещільно сколочені дошки стін і даху, але у стаї все одно висіла густа димова пелена, й очі, незвиклі до такого, благали свіжого і чистого повітря. Текли сльози. Читати далі

Липень 2014. Кваси – Петрос – Чорногора – Шибене (Частина 1)

 

Я думаю, що насправді її не існувало. Вона спускалася по схилу, трохи вище від села Кваси, під блідо-фіолетовою парасолькою — розмита постать з акварелі посереднього художника. Ми, навпаки, піднімалися їй назустріч, цілком реальні, захекані, насторожені зіпсутою погодою. Її чобітки на підборах рішуче кидали виклик багнюці під ногами, сірому скосому дощу, похилій площині стежки, а також здоровому глузду. Ми спитали її, чи правильно йдемо, якщо хочемо втрапити на Петрос. Читати далі

дорога 4

Звучання різних слів залишає по собі неоднаковий присмак. Є слова, схожі на затишок, на всілякі аромати і тактильні досвіди, за певними із них вловлюється м’якість, за іншими – полуденне поле і пахучий сухостій або специфічний запах річкового піску. Читати далі

дорога 27

Музика – це скляний будинок на схилі,

На який летить каміння, котиться каміння.

І каміння прокочується крізь нього,

але кожна шиба залишається цілою. 

Тумас Транстрьомер*

Вівці і собаки, які їх стережуть, – окрема любов у моєму житті. Десять років тому я вперше почула мелодію отари – коли та неслася схилом униз і дзвеніла на всі можливі й неможливі відтінки. Пам’ятаю, це було одне з найбільших заціпенінь мого життя – раптом, ніби із повітря взяту, почути таку всекольорову і всезвучну мелодію. Таке багатоголосся і перелив. Я не могла зрозуміти, чи вона з-під землі, чи з-над мене, і де знайти її ви́ток. Тоді було зовсім неочевидно, що так звучить отара. Бо це було вперше, а вперше рідко що буває очевидним. Читати далі

дорога 11

Треба було переходити міст через Ворсклу. Цей щосуботній ритуал зі мною розділяли також кілька залізничних колій, прекрасних в силу своєї покинутості: здається, мені казали, що вряди-годи по них може проїхати якийсь товарний потяг і тому треба бути дуже обережною, але на власні очі я цього ніколи не бачила. Колії не померли, думати про них у такий спосіб було би неприємно, вони просто заслужили час на роздуми і спокій. Заслужили зарости споришем. І бути моєю дорогою через міст. Читати далі

дорога 50

У кожної людини мусить бути щось таке, навколо чого вона організовує своє уявлення про час. Здебільшого це «щось» є водночас її основною діяльністю: навчанням, роботою, господарюванням, або чимось, що видається їй особливо цікавим чи важливим. Впорядковуючи плин щоденних подій, обов’язків, бажань, потреб до звичного і зрозумілого, ми тим самим визначаємо власні способи думати про час, його темп, тиск, ритм. Способи ці зрештою можуть мінятися, інколи – швидко й невідчутно, достатньо лише змінити обставини, перемістити себе туди, де все інакше.

Читати далі

дорога 35

Тоді ми купили малини. Такої, дуже липневої. Її продавали у півлітрових пластикових стаканах, які, якби для них все склалося інакше, могли би тримати у своїй формі якусь холодну рідину, наприклад, холодне пиво чи холодний квас. Але чомусь у нас ведеться насипати в таку посудину всякі ягоди — ожину, смородину, чорниці, інколи – горіхи. Така форма, розумієш? Читати далі