Я думаю, що насправді її не існувало. Вона спускалася по схилу, трохи вище від села Кваси, під блідо-фіолетовою парасолькою — розмита постать з акварелі посереднього художника. Ми, навпаки, піднімалися їй назустріч, цілком реальні, захекані, насторожені зіпсутою погодою. Її чобітки на підборах рішуче кидали виклик багнюці під ногами, сірому скосому дощу, похилій площині стежки, а також здоровому глузду. Ми спитали її, чи правильно йдемо, якщо хочемо втрапити на Петрос.
— Та, та, отако і йдіт собі, — і махнула парасолькою в не надто конкретну сторону світу.
Нині я думаю, що насправді ця жінка була марою і зурочила мене своїм прокляттям «Отако і йдіт собі», бо відтоді я тільки тим і займаюся, що «іду собі», а коли з якихось причин мушу зупинятися і не йти, то мені стає погано, тривожно, нестерпно, а потім приходить і бере за горло момент «або-або»: або негайно знову вирушати в дорогу, або здуріти.
До вечора ми мали знайти покинуту сироварню і ночувати коло неї. Принаймні, так писалося в численних описах маршруту. А коли щось є описане, то в це легше повірити, бо описане — рівнозначно реальне. Втім, злива спіткала нас раніше, ніж ми встигли у цьому переконатися. Спершу гадали: це ненадовго, потім — що можна сховатися і перечекати під деревами, потім що врятують дощовики, потім що принаймні ноги залишаться сухими, потім що руки не віднімуться від пронизливого відчуття холоду. Але це був саме той випадок, коли контра спем сперо, так сказать. Бо дощ затягнувся і не давав жодного шансу. Ми їли вафлі і згущенку «Ічня» під сумнівним укриттям із кількох буків, а по руках стікала дощова вода, і її хотілося витерти, злизати, висушити. А ще — зігрітися. І взагалі багато чого хотілося, дуже простого, звичного, всього того, що лежить при основі маслоувівської піраміди і зазвичай на рефлексується, але необхідність цієї основи критична і невблаганна: піраміді не можна стояти догори дриґом.
Потім ми лежали в наметі, а намет був розікладений у невідомого походження і невідомого призначення дерев’яній халупці, за якою — нескінченний простір, непроглядність, туман і дощ. Бо все віддзвеніло, відквітло, відграло, відгасло навкруг… Треба було говорити, щоб чути власний голос, бо голос став останнім свідченням того, що ми досі існували і що мали шанс перетривати. Переживи всех, — казав Іосіф, а нам всєх і не треба, нам би тільки дощ пережити. Я попросила: розкажи мені якийсь вірш. Ну, напам’ять. Давай, давай. Я говорю, отже, я існую. Але Ліза не могла пригадати нічого, все вимилося дощами, вивітрилося протягами. Тільки одна пісенька, одна французька дитяча пісенька про маленьку пташку — petit oiseau — спала їй на думку. Я слухала і намагалася вгадувати (не знаю французької), про що співається. Сподівалася, що маленькій пташці у дитячій французькій пісеньці живеться не так відверто хріново, як нам. Ліза співала, пальці ніг відігрівалися у спальнику, до вечора було ще дуже далеко, і ми сподівалися, що продовжимо йти. А поки лежали і вичікували. Так почався мій перший самостійний похід Карпатами.
Згодом пролунав дзвін. Спершу поодинокий, більше схожий на галюцинацію, потім — ще і ще. А потім — безліч дзвонів і їхніх відлунь. Прийшла овеча отара. Тепер ми були не самі.
ЛС 