дорога 12

Виявляється, він мав виходити на Деміївській. А проїхав на енну кількість зупинок більше, бо чекав, коли виходитиму я. Виявляється, його звати Рома і він з Івано-Франківська. Читати далі

Advertisements

дорога 42

У будь-якому подарункові до певної міри приховано трохи жорстокості. Жорстокість полягає в тім, що подарунок завжди нагадує про того, хто його подарував. Подарунок – це якорець, який закидають у пам’ять для того, щоб у ній оселитися і втриматися. Поки об подарунок перечіпаєшся поглядом, дотиком чи слухом, корабель спогадів про людину, від якої він узятий, не може відплисти у відкрите Забуте море. І, здавалося б, немає нічого жорстокого в тім, що якісь речі нагадують нам про якихось людей. Але не тоді, коли цих людей більше немає поруч. Читати далі

дорога 4

Звучання різних слів залишає по собі неоднаковий присмак. Є слова, схожі на затишок, на всілякі аромати і тактильні досвіди, за певними із них вловлюється м’якість, за іншими – полуденне поле і пахучий сухостій або специфічний запах річкового піску. Читати далі

дорога 27

Музика – це скляний будинок на схилі,

На який летить каміння, котиться каміння.

І каміння прокочується крізь нього,

але кожна шиба залишається цілою. 

Тумас Транстрьомер*

Вівці і собаки, які їх стережуть, – окрема любов у моєму житті. Десять років тому я вперше почула мелодію отари – коли та неслася схилом униз і дзвеніла на всі можливі й неможливі відтінки. Пам’ятаю, це було одне з найбільших заціпенінь мого життя – раптом, ніби із повітря взяту, почути таку всекольорову і всезвучну мелодію. Таке багатоголосся і перелив. Я не могла зрозуміти, чи вона з-під землі, чи з-над мене, і де знайти її ви́ток. Тоді було зовсім неочевидно, що так звучить отара. Бо це було вперше, а вперше рідко що буває очевидним. Читати далі

дорога 11

Треба було переходити міст через Ворсклу. Цей щосуботній ритуал зі мною розділяли також кілька залізничних колій, прекрасних в силу своєї покинутості: здається, мені казали, що вряди-годи по них може проїхати якийсь товарний потяг і тому треба бути дуже обережною, але на власні очі я цього ніколи не бачила. Колії не померли, думати про них у такий спосіб було би неприємно, вони просто заслужили час на роздуми і спокій. Заслужили зарости споришем. І бути моєю дорогою через міст. Читати далі

дорога 50

У кожної людини мусить бути щось таке, навколо чого вона організовує своє уявлення про час. Здебільшого це «щось» є водночас її основною діяльністю: навчанням, роботою, господарюванням, або чимось, що видається їй особливо цікавим чи важливим. Впорядковуючи плин щоденних подій, обов’язків, бажань, потреб до звичного і зрозумілого, ми тим самим визначаємо власні способи думати про час, його темп, тиск, ритм. Способи ці зрештою можуть мінятися, інколи – швидко й невідчутно, достатньо лише змінити обставини, перемістити себе туди, де все інакше.

Читати далі

дорога 35

Тоді ми купили малини. Такої, дуже липневої. Її продавали у півлітрових пластикових стаканах, які, якби для них все склалося інакше, могли би тримати у своїй формі якусь холодну рідину, наприклад, холодне пиво чи холодний квас. Але чомусь у нас ведеться насипати в таку посудину всякі ягоди — ожину, смородину, чорниці, інколи – горіхи. Така форма, розумієш? Читати далі